Навряд чи хтось після нього наважиться на такий жорстокий і одночасно магічний експеримент – саме тому, що вперше у актуальній молодіжній прозі України це зробив Любко Дереш. Тобто: за написанням роману “Намір!” втілив намір подолання “межи дорослості”. В сенсі історії, яка трапилася з головним героєм, майже мультяшним Петриком П'яточкіним. І в сенсі ставлення до себе, реального Любомира, котрий має певний життєвий досвід і до певної міри є прототипом “хлопчика з феноменальною пам'яттю”. І в сенсі бренду “Любко Дереш як лідер прози для молоді”. Оскільки усі ці іпостасі проходять крізь тунель роману для того, аби нарешті зникнути. Тобто - позбутись інфантильності.

"Дванадцять обручів": здавалося б, зрілий, спокійний роман із класичним епічним розмахом. Ну, може, й не такий спокійний: криза середнього віку людини – як не крути… Але все одно: здавалося б, любовна історія, поетичний антоничівський підтекст, міфологічний орфеївський метатекст (чи навпаки?), одне слово – жодних причин для скандалів. Виявилося: є! Треба тільки вміти шукати...

Живемо – якщо хтось ще не зауважив – у часи Постмодерну. Історія – не вперше – закінчилася, колективна свідомість – не востаннє – пірнула в міфологію. Якби Кемпбел і Фрай прочитали "Московіаду", вони б спільними зусиллями назвали її "мономіфом іронічного модусу". Можна й простіше: апокаліптичний день українського поета в Москві починається на сьомому поверсі літературного гуртожитку, який є іронічною модифікацією і вежі чистого мистецтва, і культової космічної вежі, сім поверхів якої, підказує Мірчо Еліаде, відповідають семи планетарним небесам...