НепрOсті

Увага - книга для дорослих!

Станом на сьогодні Тарас Прохасько видав п’ять книжок прози: “Інші дні Анни”, “FM Галичина”, “Непрості”, “Лексикон таємних знань” і “З цього можна зробити кілька оповідань”. Я, звичайно, ні на що не натякаю, але зібрання проповідей Будди “Сутта-пітака” також складається з п’яти книг, як, зрештою, і давньоіндійська “Панчатантра”, не кажучи вже про “П’ятикнижжя” Мойсея.

Так сталося, що в Івано-Франківську (стара назва – Станіславів), де мешкає Прохасько, кількість і якість митців на душу населення значно перевищує середньостатистичні українські показники. Аматори пафосу вважають, що так і повинно бути в місті, названому на честь Івана Франка. Апокрифісти стверджують, що наприкінці 80-х років минулого століття до Франківська потрапила партія радіоактивного вина, і мало не кожен, хто його спробував (а спробував його мало не кожен), почав щось таке писати, грати, малювати абощо. Так чи інакше, а фактом є те, що аномальна концентрація літератури й мистецтва у цьому місті отримала неофіційну назву “станіславський феномен”. А де є феномени, там мусить бути і феноменологія, зокрема – літературна. І першим серед українських літературних феноменологів я б назвав саме Тараса Прохаська, котрий як ніхто вміє давати собі раду з феноменальним світом – світом квітів і трав, горіхів і яблук, птахів і собак, гір і озер, дощу і снігу – з усім тим реєстром феноменів, в яких живе наша пам’ять і з яких складається наш безпосередній досвід. А досвід – це річ, якої “не може бути забагато… Максимальний досвід потрібний для того, щоб умерти по-своєму”.

І знову без жодних натяків: п’ять Тарасових книжок – попри щоразу іншу тему, ідею та стильову домінанту – по суті становлять одну неперервну книгу. Адже “кожна людина може зробити за своє життя книжку… Кожна, але лише одну… Твоя єдина книжка обмежена твоїм тембром, інтонаціями, артикуляцією… Твоя книжка однакова в одній сторінці і у шафі томів. Голос є – досить”. Оце я й хотів сказати. Читаючи Прохаська, можна згадувати Августина Блаженного і Вітгенштайна, Гусерля і Гайдеггера, Пруста і Джойса, Гарсія Маркеса і французький “новий роман”. Але можна й не згадувати, бо власний голос є – і цього досить: у ньому розчиняються всі чужі слова.

Цим голосом Прохасько розповідає про долю і про речі, важливіші за долю: про місце (а значить історію), про історію (а значить війну), про війну (а значить смерть), про смерть (а значить спадковість), про спадковість (а значить рід), про рід (а значить культуру), про культуру (а значить спосіб говорити), про спосіб говорити – а значить все-таки знову про долю. Бо життя – наслідок оповіді, а не навпаки; бо ми не так пишемо, як живемо, а так живемо, як пишемо. А це річ важлива. Принаймні для нас – мешканців Центральної Європи, які, навіть залишаючись на одному місці, якимось чином весь час виявляються (вірно)підданими чужих держав, образами чужих сновидінь, візерунками на чужих килимах. І нема на це ради. Хіба що спробувати стати непростим, тобто оповідачем, тобто письменником, який може “бачити, вивчати, любити, знати, вигадувати, не вибирати, забувати, згадувати, вибирати, пам’ятати, розказувати, робити, хотіти тисячі місць і слів”. Як Тарас Прохасько.

Олександр Бойченко

Літературознавець,перекладач,редактор літературного часопису "Потяг-76"